Калушанка «Гайка» виховує доньку після служби медикинею

Калушанка Анастасія Барабаш після повноліття повернулася з-за кордону і наприкінці 2022 року пішла до війська. Разом із трьома друзями з Калуша вони вирішили підписати контракт, але в місцевому ТЦК їх не взяли.

Настю поставили на облік у Верховинському військкоматі: за один день вона пройшла ВЛК і два тижні чекала відправки до навчального центру. Рідним сказала, що їде на роботу до Києва; правду відкрила вже після присяги. Мама посивіла, тато був у шоці, але забрати її вже не могли.

«Ми зібралися з трьома моїми друзями з Калуша і разом приїхали підписувати контракт. У місцевому ТЦК нас не взяли, тож кожен мобілізовувався у різних містах. Я пішла до Верховинського військкомату, де мене поставили на облік. За один день пройшла ВЛК і чекала два тижні на відправку до навчального центру. Це було наприкінці 2022 року»

Дівчину зарахували до 100 окремої механізованої Волинської бригади. Спершу була бойовою медикинею взводу на стабілізаційному пункті, згодом — старшою бойовою медикинею окремої роти ПТРК. Завданням були перша допомога й евакуація з поля бою: траплялися зміни з понад 50 пораненими.

«Коли не можеш врятувати бійців і вони вмирають у тебе на руках — це дуже важко. Сліз не було, бо розумієш, що вони йдуть звідси Героями, та й від однієї людини не може залежати все. Я себе не картала, бо я не Бог, а травми інколи бувають несумісними з життям»

Курси тактичної медицини вона пройшла в Харкові. Разом із побратимами була на Куп’янському напрямку, у Покровську, Мирнограді, Часовому Яру, Торецьку, Костянтинівці, Краматорську і Лимані. У Костянтинівці на стабпункті разом із бійцями 5 ОШБр їх засипало землею після прильоту: ще один удар, каже, уже не дав би вибратися.

«Бог вберіг — виходить, мала жити далі. Коли їдеш у машині, розумієш, що будь-якої миті може наздогнати FPV-дрон. Смерть іде слідом за тобою, від неї не втечеш, але можна відірватися трохи далі»

Зі служби звільнилася, щойно дізналася про вагітність. Останні дев’ять місяців виховує доньку Меланію. У декрет свідомо не йшла: три роки щодня думала про можливе повернення. Від цивільних чекає поваги й вдячності. Наслідки контузій і ПТСР, каже, залишаються назавжди. «Золотий хрест» отримувати не хоче: батькам потрібна жива дитина, а не ордени. Після Перемоги мріє розписувати стіни й займатися реставрацією.

«Мрію про мир і про те, щоб наші діти мали спокійне майбутнє. Батьки вірили, що коли ми виростемо, жодної війни вже не буде. Своїй дитині хочу дати вільну Україну, спокійне життя, навчання… Щоб вона прокидалася від музики, поверталася додому з вечірок, а не чула сирени тривоги й не ховалася по підвалах»