Вибори президента Росії: вісім кампаній з 1991

З 12 червня 1991-го до 17 березня 2024-го в Росії провели вісім президентських кампаній. Офіційний підсумок останньої — 87,28% голосів за чинну особу при заявленій явці 77,44%. Це найвищі цифри за весь період; водночас місія Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини на голосування 2024 року навіть не була запрошена.

Для франківця це не абстрактна хроніка Кремля. Після 24 лютого 2022-го ті самі процедури використовують, щоб оформити «згоду» на війну й провести псевдоголосування в окупованому Криму, частинах Донеччини, Луганщини, Запоріжжя та Херсонщини. У Івано-Франківську це відчувають у школах і гуртожитках на вул. Шевченка, у чергах обласного ТЦК на вул. Василіянок і в кабінетах ОВА на вул. Грушевського: змінюється тон пропаганди, з’являються нові фейки про «рекордну підтримку», родичі з окупованих громад питають, чи їхній «голос» щось значить.

Нижче — перевірена лінія дат, переможців і змін правил. Без прогнозів на 2030 рік і без ототожнення цих кампаній із вільним волевиявленням.

Перші вибори 1991 року

Посаду президента РРФСР запровадили після березневого референдуму 1991-го. Голосування відбулося 12 червня: у бюлетені було шість пар «президент — віцепрезидент». Борис Єльцин набрав 57,3% при явці близько 74,7%. Другим став Микола Рижков (16,85%), третім — Володимир Жириновський (7,81%).

Це єдині вибори глави держави в новітній історії Росії, які більшість незалежних оглядів називає відносно відкритими: кандидати з різних таборів мали доступ до ефіру, результат не був відомий заздалегідь, а переможець отримав більшість уже в першому турі. Єльцин переміг як публічний опонент союзного центру, а не як спадкоємець апарату.

Після цього дня правила швидко звузилися. Але саме 1991-й лишається точкою відліку: відтоді кампанії проводили у 1996, 2000, 2004, 2008, 2012, 2018 і 2024 роках — у середньому раз на чотири-шість років, з одним достроковим циклом після відставки Єльцина.

Вибори 1996-го

Через п’ять років картина була іншою. 16 червня 1996-го Єльцин отримав лише 35,3%, комуніст Геннадій Зюганов — 32,0%, генерал Олександр Лебедь — майже 15%. Явка першого туру — близько 69,8%. Другий тур 3 липня виграв Єльцин з 53,8% проти 40,3% у Зюганова.

Це єдиний випадок, коли знадобився другий тур. Кампанія вже не була рівною: державні канали працювали на чинного президента, олігархічний капітал фінансував його штаб, а рейтинги на старті були низькими. І все ж існувала реальна інтрига й можливість зміни влади через бюлетень. Після 1996-го такого змагання більше не було.

До: кілька сильних кандидатів, невідомий фінал, потреба в другому турі. Після: наступні сім кампаній вигравав або сам Володимир Путін, або узгоджений наступник, завжди в одному турі й з офіційним відривом, який з року в рік зростав.

Початок епохи Путіна

31 грудня 1999-го Єльцин пішов у відставку й призначив виконувачем обов’язків прем’єра Путіна. Дострокові вибори відбулися 26 березня 2000-го. Путін набрав 52,94% при явці близько 68,7%. Зюганов знову був другим (29,21%), Григорій Явлінський — третім (близько 5,8%).

Формально поле ще виглядало широким: одинадцять кандидатів. Фактично адміністративний ресурс, контроль телебачення й «чеченський» порядок денний уже змістили баланс. Перехід влади відбувся не через зміну більшості в парламенті, а через призначення наступника й швидке голосування.

Зміна правил

У 2004-му Путін отримав 71,31% при найнижчій явці циклу — 64,4%. Опозиційне поле стиснули: сильних незалежних гравців не допустили або вони самі знялися. У 2008-му Конституція ще забороняла третій підряд термін, тож балотувався Дмитро Медведєв. Офіційний результат — 70,28% при явці 69,8%. Путін став прем’єром і зберіг фактичний контроль.

Того ж 2008-го строк президента збільшили з чотирьох до шести років; норма запрацювала з циклу 2012-го. 4 березня 2012-го Путін повернувся на посаду з 63,60% при явці 65,3%. Місія ОБСЄ тоді зафіксувала зміщення умов на користь одного кандидата, використання адміністративного ресурсу й недовіру до комісій.

У 2020-му пакет поправок до Конституції «обнулив» уже відбуті строки. Формально ліміт «не більше двох термінів» залишили, але попередні каденції не рахували. Це відкрило шлях до кампаній 2024 і, за календарем, 2030 року — до 2036-го включно, якщо ту саму конструкцію застосують знову.

Сучасна схема

18 березня 2018-го офіційний результат Путіна — 76,69% при явці 67,5%. Олексія Навального до бюлетеня не допустили через судимість, яку він і Європейський суд з прав людини вважали політичною. ОБСЄ описала кампанію як технічно організовану, але без справжньої конкуренції: обмеження свобод, нерівний ефір, тиск на критиків.

У 2024-му голосували три дні, 15–17 березня, частину бюлетенів прийняли онлайн. До бюлетеня потрапили лише узгоджені фігури. Антивоєнних претендентів, зокрема Бориса Надєждіна та Катерину Дунцову, зняли на етапі реєстрації. Незалежний рух «Голос» назвав процес імітацією; дослідники аномалій оцінювали десятки мільйонів «зайвих» голосів — це оцінки, не судовий вирок, і їх варто читати саме так.

• Фільтр кандидатів: збір підписів, відмови комісій, судимості й статус «іноагента» відсікають тих, хто не вписаний у сценарій.
• Контроль дільниць: спостерігачів від незалежних груп не пускають або виводять; зйомку й пересування обмежують.
• Тридня й електронне голосування: перевірити бюлетень складніше, ніж за одноденної паперової схеми.
• Окуповані території України: бюлетені з Криму та частин чотирьох областей включають до загальноросійського протоколу всупереч міжнародному праву.

Саме сума цих механізмів, а не одна «намальована» цифра, пояснює, чому ЄС, США та Україна не визнають кампанію 2024 року вільною. Відсутність місії ОБСЄ — не формальність: без неї немає спільного протоколу порушень, який раніше хоча б фіксували.

Важливо. Центральна виборча комісія України ще до березня 2024-го визнала організацію «виборів» на тимчасово окупованих територіях нікчемною. Голоси з Криму, Севастополя та частин Донецької, Луганської, Запорізької й Херсонської областей не створюють легітимності ані для Кремля, ані для окупаційних адміністрацій. Участь українця в організації такого голосування — окремий склад кримінального правопорушення.

Джерело: зведення явки Statista за 1991–2024; офіційні підсумки кампаній, відтворені в звітах ОБСЄ (2012, 2018) та оглядах міжнародної преси. Відсотки 2024-го наведено за оголошеним підсумком щодо всіх бюлетенів; у розрізі лише дійсних голосів фігурує вища цифра — близько 88,5%.

Контекст війни для франківця

Намір запиту простий: хто, коли і скільки разів формально отримував посаду. Відповідь теж проста. Єльцин — двічі (1991, 1996). Медведєв — один раз (2008). Путін — п’ять разів як обраний президент (2000, 2004, 2012, 2018, 2024), плюс роки прем’єрства між 2008 і 2012. Конкуренція була помітною до 1996-го й частково ще в 2000-му. Далі змінювали строки, фільтри кандидатів і спосіб підрахунку.

Найсильніше заперечення звучить так: навіщо франківцю чужі протоколи, якщо в місті свої тарифи, ремонт вулиць і графік тролейбуса. Факти проти цього аргументу конкретні. Голосування 2024-го провели також у містах і селах України під окупацією — інколи з обходами під конвоєм. Цифру «підтримки» потім крутять у телеграм-каналах, які доходять і до Івано-Франківська. Від того, чи вмієте ви відрізнити офіційний відсоток від перевіреного спостереження, залежить, чи станете ви ретранслятором чужого протоколу в родинному чаті.

Практичний критерій один. Якщо матеріал подає 87% як доказ «волі народу» і мовчить про недопуск кандидатів, триденне голосування, електронні бюлетені без аудиту та дільниці на окупованій українській землі — це не довідка, а агітація. Якщо називає дати, імена, зміну строків з 4 до 6 років і «обнулення» 2020-го — ви тримаєтеся фактів.

Нерозв’язаним лишається не календар наступної кампанії в Росії, а те, як довго окупаційна адміністрація намагатиметься вписувати українські громади в чужі списки виборців. Це залежить не від вашого бюлетеня, а від того, чи розпізнаєте ви підробку, коли вона з’являється у стрічці ще до того, як дійде до площі Ринок чи зупинки на Незалежності.